Ответ:
Правило третє: не починати спочатку
Зазвичай ми починаємо писати з самісінького початку. Варто спитати себе, чи може історія обійтися без першого акту чи першого абзацу. Вашій аудиторії не обов’язково спостерігати за подіями з тієї ж точки відліку, з якої ви розпочали їх створення. Перший спосіб залучити аудиторію — зацікавити її розвитком сюжету, підчепити на гачок, аби їй страшенно хотілося дізнатися, що буде далі. Другий — помістити читача у світ, який йому емоційно близький. Йому тоді буде цікаво, як герой, із яким він себе асоціює, опинився в певній ситуації та як виплутається з неї.
Правило четверте: забути про правила
Не робіть щось певним чином тільки через те, що так має бути. Коли ми сідаємо писати, часто думаємо про закони жанру, про структуру й правила, прописані в підручниках. Але всі знання про те, як має бути, слід використовувати лише для своєї потреби. Не можна дозволяти, щоб вони тиснули та обмежували нас. Тож якщо ми пишемо історію про детектива, який розслідує вбивство, зовсім не обов’язково, щоби наприкінці читачі дізналися, хто вбивця. Або ж якщо ми починаємо свою історію з героя, з яким ототожнює себе глядач, це ще не означає, що ми не можемо його вбити через 20 хвилин. Найголовніше — написати історію, яка може захопити, а не історію, яку диктують закони жанру.
Правило п’яте: писати у власній манері
Пишіть так, як пишете ви. Коли мені кажуть «я хочу написати сценарій у стилі Тарантіно», чи «створити фільм, як Тарантіно», то я відповідаю, що в цім світі є принаймні одна людина, яка може зробити це ліпше за вас, — це сам Квентін Тарантіно. Але якщо ви пишете так, як ви самі, то тут вам немає рівних. Пишіть про свої страхи, про свої бажання, про свої наміри. Головним компасом будь-якого письменника чи сценариста мають бути його власні переживання, його власне бачення світу.
Правило шосте: усамітнення й затишок
Можливо, це важливо для мене й зовсім не важливо для вас — проте намагайтеся працювати в місці, де вам нічого не заважатиме, в місці, яке буде лише вашим. Певний період я писав у кав’ярнях (коли тільки починав). Ідея була в тому, що люди навколо мене даватимуть мені енергію та натхнення. Та насправді я уявляв собі, що отак сидітиму, писатиму, а якась дівчина підійде до мене й запитає, що я роблю… Але сидячи в кав’ярнях, я не міг почуватися цілковито вільним. Бо намагатися написати щось гостре й радикальне, коли мила офіціантка подає тобі каву, — це все одно що спробувати поколупатися в носі в публічному місці.
Правило сьоме: показувати свої твори людям, які близькі духом
Коли я починав писати, тягнув свої твори до авторитетів — професора літератури з університету чи колумніста з газети, тому що вважав, що вони розуміються на цьому. Та всі професіонали, яким я показував свої твори, давали мені одну пораду — перестати писати й знайти собі іншу професію. Люди ж, які мені насправді дуже допомогли в письменницькій діяльності, були близькі до мого внутрішнього світу. Коли ви шукатимете людину, яка читатиме ваш текст першою, знайдіть таку, яка робитиме це зі своєї доброї волі, якій це подобатиметься. Але пам’ятайте, що ви — письменники, творці свого світу. Ви не повинні підлаштовуватися під усі відгуки. Беріть із них лиш те, що вважаєте корисним, а зайве сміливо відкидайте. Не важливо, як хтось щось сприймає, як вас вчили і чи є встановлені правила.
Правило останнє: не слухати нічиїх порад, окрім порад Етгара Керета
P. S. В одному з інтерв’ю Етгар Керет розповів, що своїм улюбленим письменником вважає Франца Кафку, чиї твори відкрив для себе під час служби в Армії оборони Ізраїлю. «Для мене як для людини, яку я сам та мої командири вважали найгіршим солдатом в історії ЦАГАЛ, було великою втіхою віднайти письменника, який, здавалося, був ще більше пригніченим та нещасним, аніж я. Твори Кафки лишаються великим джерелом натхнення для мене як для письменника і тим більше як для людини, яка чіпляється за емпатію навіть у часи, коли її вважають непотрібною розкішшю». Та чи не найбільший вплив на сценариста справило об’єднання письменників та математиків УЛІПО, з яких найбільш знаменитими були Італо Кальвіно, Жорж Перек та Раймон Кено. Вони вірили, що писати потрібно за певною системою штучних літературних обмежень (під якими маються на увазі будь-які формальні вимоги до художнього тексту, як-от віршовий розмір). «Для прикладу, я би міг запропонувати таку вправу: зв’язати руки за спиною та спробувати запалити при цьому цигарку. Кожен обере різний шлях до мети, залежно від свого характеру та особливостей: якщо хтось дуже сильний — то просто розірве мотузки, якщо дуже гнучкий — просуне руки через ноги, якщо дуже товариський — попросить про це когось іншого. За нормальної ситуації, коли руки вільні, всі запалять цигарку однаково. Тобто подібне обмеження — це не завжди обставина, котра вам заважає. Дуже часто це обставина, яка допомагає вам проявитися».
Пошаговое объяснение: