Перше живе зело землі, ще затиснутої в лещатах зими, перший провісник тепла й
пісні. Ніжний, цнотливий, немов дівча-підліток. Хтось з поетів назвав його
несміливим. Чи таки несміливий? О ні! Він — сама сміливість, найчистіша,
найщиріша, найпалкіша, яка, здається, межує з безумством, але саме тому так
приваблює й збуджує світлі думи і настрої. Ні троянди, ні жоржини, барвінок чи
кручені паничі — ніхто з цих літніх красенів, розкішних і пахучих, не стане на
прю з березневими віхолами та дошкульними морозами — ніхто. А він, — синьоокий,
тендітний, ніжний, — стає на герць. І виходить у тяжкому двобої переможцем,
віщуючи своїм білим суцвіттям наступ погожих днів.