Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, звернений до горця. Колонізатор облудно запевняє, що хліб і хату ніхто в черкеса не відбере, а його самого «не поведе… в кайданах». Загарбник обмовився, що він хотів би кинути горцеві його ж хліб, «як тій собаці». Колонізатор мріє про час, коли підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступні завойовники закликають горців до «дружби» й обіцяють, що ті від них «багато б дечого навчились!». У пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християнськими чеснотами, а насправді демонструє власне варварство. Він з гордістю повторює: «Усе добро… у нас!» Що ж, пригляньмося, яке то добро в російських можновладців. Багатозначна фраза «од глибокої тюрми та до високого престола — усі ми в золоті і голі» свідчить, що в Росії два антагоністичні класи: один — у золоті, а інший — голий, у злиднях.
Що ще є в царату? «Сибір неісходима!» Цей епітет ще глибше підкреслює бездонність цієї незамкнутої тюрми…
Закінчує поему Т. Шевченко інтимним зверненням до загиблого друга (якому й присвятив поему), «доброго», «незабутнього» Якова де Баль-мена, який загинув не за рідну Україну, а «випив з московської чаші московську отруту», отже, його вбивця — царат, а не горці (Б. Степанишин).