Моє враження від повісті Гр. Тютюнника "Вогник далеко в степу"
Тютюнник Григір
Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника «Вогник
далеко в степу» — останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла,
талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне
дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих
«дітей війни», їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.
«Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються
доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших
її проявах», — писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як
добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав'язливо показати їх
у своєму творі.
Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери
хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та
трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є
також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи,
викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які
не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло
прищеплюють дітям любов до праці.
Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі
люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті — шофер Фріц, який
не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І
як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність,
доброта переважають.
Показова й назва твору «Вогник далеко в степу». Хлопчики, які щодня
пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли
надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як
повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним
шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь — супутник людини, без нього
неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей
вогник — доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без
вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі
високі помисли, мрії.
Такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів — Василів, тітки
Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі
вони завжди зігріють інших, допоможуть, підтримають у тяжку хвилину. Хай
же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить
іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.