Докія зростила й виховала гарну доньку, якій пора виходити заміж. І раніше мати ніколи не мала спокою, бо боялася за свої грунти, які «пияк і марнотратник» Василь міг «пустити в пляшку». Од вічної туги її «гарне колись обличчя постарілося передчасно», «між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувались ніколи», а біля «уст зарисувалася глибока лінія болю» (II, 9). Журба, що гнула До-кію додолу, поступово обривала струни її душі. Коли зросла Парасинка, турботи матері збільшуються тривогою і за поля, і за майбутню долю дочки, стають «страховищем, що сіпало ненастанно тими струнами, гонило сон у чорних ночах, а в днину проганяло мову й усміх з ЇЇ живих уст» (II, 10).І Докія бачить єдиний вихід, але вже не для себе (зі своїм становищем вона звиклася), а для доньки, у тому, щоб видати її заміж. Сотні разів вона вже перебирала в своїй мудрій голові сільських парубків, але кожен раз усе кінчалося тяжким зітханням. Той, хто міг би підійти Па-расинці, не мав стільки поля, скільки бажала мати. Працьовитий, всіма шанований, добрий хлопець Михайло Іво-нічин мусить ще служити у війську. Чекати його не можна, бо вона, Докія, скоро «замкне очі», а тоді… тоді може статися найгірше — землю Василь пустить у шинок. І Докія всупереч волі доброї Парасинки (і навіть всупереч своїй) думає брати за зятя Тодорику, хоч знає, що він негарний, якийсь «штивний» і з таким великим ротом, що сам собі на вухо може говорити. Зате він «одніський син у батьків, мав землю. Хіба вона любила Василя, коли ставала з ним до шлюбу? Ні. Василь мав гроші і поле і не крав чуже добро». Так і Тодорика. До того ж він працьовитий і дбайливий. Парасинка буде з ним щаслива. Так пряде свою мрію мати, що насамперед думає про збереження грунту і тільки в цьому уявляє майбутнє щастя доньки. Аналогічних ситуацій з творів українських письменників можна навести чимало («Лимерівна» Панаса Мирного, «Украдене щастя» І. Франка тощо).На весіллі Докіїне серце крається з жалю від того, що Тодорика не пара Парасинці, що вона, мати, силоміць «умолила» доньку вийти заміж. І все ж у її міркуваннях про доцільність виходити заміж за Тодорику була своя логіка, підказана, вистраждана власним життям.Уже в тих картинах, де розкриваються життя й прагнення Докії, в картинах, що на перший погляд безпосередньо не зв’язані з розвитком сюжету повісті, становлячи лише ЇЇ експозицію, письменниця на повний голос говорить про ті суперечності селянської душі, що їх зумовило приватновласницьке суспільство.