Продовжуючи традиції Т.Шевченка і Лесі Українки, Олександр Олесь у цьому вірші звеличує рідне слово, яке допоможе пробудити історичну пам'ять нації. За жанром це - медитація, історико-філософське осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу. Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудувана як монолого - звертання ліричного героя до рідного слова. Анафоричне " О слово рідне!" увиразнює не тільки композиції єдності, а й змістову наповненість, підкреслює щирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У його серці виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історичне безпам'яство співвітчизників. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Поет використовує яскраві метафори й епітети : Ураїнське слово уподібнюється "скутому орлу", тобто поневоленому народові, слово якого звучало завжди як "співочий грім батьків моїх", а тепер "дітьми безпам'ятно забутий". Ідея вірша випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу. Зображуючи поетичний образ неповторної краси укр.мови і Вітчизни, поет висловлю своє творче кредо : " О слово! Будь мечем моїм!\ Ні, сонцем стань!\ Вгорі спинись,\Осяй мій край і розлетися\ Дощами судними над ними." Образ меча в Олеся пергукується з емблемою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний:" Меч духовний є слово Боже". Автор переосмислює цей образ, воєднуючи в ньому духоне і творче начала, слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості. У річищі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору - сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів (судні дні), що очищають рідний край від зла і стнуть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово - символ безсмертя народу.