«Покаянні псалми» — це не тільки моє каяття, — пише Д. Павличко. Це каяття багатьох людей, каяття доби старої, спроба сказати правду про той час, коли ми були грішними, вірніше, мусили бути такими. Це каяття митаря, який не корчить із себе праведника. Це так само глибока незгода зфарисеями, які гордо ступають і вважають, що вони безгріховні, а тому мають право на посади, на пошану, на народну любов. Фарисеї мені не пробачать моїх провин, але я не потребую їхнього фарисейського благословення. Я — митар. Мені може сказати осудливу правду тільки Бог і народ устами далеких, майбутніх поколінь української нації». Тема вини і кари, прогріху і покаяння проймає всю творчість поета 90-х.
«Покаянні псалми» Д. Павличка — це монолог ліричного героя про те, що ж він є, хто він, навіщо і яким його створив Бог. Чому він такий слабкий, а має так багато бажань і поривань? Невже все добре — від творця, а гріх — від людини?
Філософські роздуми про недосконалість людської природи, про бажання досягти гармонії втілені в поезії у чудову художню форму.