Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервується" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців. З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ значень — фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу— носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова" (В. фон Гум-больдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації. Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "таким, як він є". Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. "Світ просіється крізь сито слів" (К.Кравс).
Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.