Жінка-берегиня… Як багато почуттів вкладено в це слово! Яке воно величне, неповторне у своїй мальовничій красі! Наш народ проніс вогонь любові до неї через жорстокі битви з татаро-монгольськими полчищами, криваві бої зі шляхетською Польщею, свавілля царського самодержавства. Отже, настав час відродження, зростання, воскресіння з вічності. Лише любляче серце жінки-матері залікує рани битв, образ, принижень, Життя, на жаль, швидкоплинне, але з усіх доріг на світі найпершою є дорога до рідної матері. Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Все більше віддаляється від нас у шаленому темпі атомної епохи біленька хатина, у ній — корінь роду, щось одвічне, як життя, як мамина пісня. Слово, виспіване в колисковій, повертає до рідного дому, якого не можна зрадити. Так і образ жінки-берегині є святим. Навіть, коли станеш дорослим, завжди будеш пам’ятати мамині руки, які пахнуть любистком та м’ятою, мамині очі, які світяться від любові та щастя. Відчуваючи це, виростають поети й композитори, хлібороби та захисники рідної землі, філософи й політики — просто люди.На мою думку, не має нічого більшого, як материнська любов, яка дата світові відомих поетів-геніїв, творчість Яких сприяє взаєморозумінню, повазі, шанобливому ставленню до матусі. Це постійно стверджував у своїх творах поет-лірик від Бога Андрій Малишко. Його голос, то ніжний, схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті, не можна сплутати з іншим. Найніжніші слова знаходять сини для матерів. Як можна не пам’ятати Малишкової «Пісні про рушник», яку в народі ще називають любовно «Рідна мати моя». Це — гідний пам’ятник українській жінці, який вдячний син звів назавжди. Ця пісня глибоко національна, бо образ тримається на вишиваному рушникові, з яким у нас пов’язано все — від народження до останнього подиху. В А. Малишка образ матері — це і образ конкретної людини, і узагальнений образ люблячої матері. її духовна краса, безмежна любов розкриваються в турботах про сина:Рідна мати моя, ти ночей не доспала.І водила мене у поля край села…Ліричний герой з великим теплом згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного. У кожної людини є своя стежина, яка проходить через її серце і кує її долю, але єдина заповітна стежина має знаходити дорогу до рідної неньки, бо: …Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт.Ненька дарує синові рушник, вишиваний як символ життєвої дороги. Цим А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений з народної творчості. Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір’ю, відтворити і щем розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини. Ні кінця, ні краю немає стежині людського життя, бо одні покоління приходять на зміну іншим, але незмінними залишаються духовні цінності українського народу. Вірші-пісні А. Малишка тривожать душі багатьох людей, тому його пісенна творчість житиме доти, поки живе Україна та український народ.