Як я навчився плавати
Улітку я гостював у бабусі в селі.
Там у мене є друг Вітько. Він мій одноліток. Одного разу ми вирушили з
ним на човні порибалити. Ставок у селі не дуже глибокий, біля берега
рибу не спіймаєш. Треба відплисти подалі. Ми так і вчинили. Випливли на
середину ставка, закинули вудки, чекаємо. Не клює. Минула, мабуть, ціла
година. Раптом мій поплавець занурився у воду. Я став тягнути — нічого
не виходило, не вистачало сили. Що ж це за рибина така велика
спіймалась?!
Вітьок поліз допомагати та ненароком
зіпхнув мене у воду. Але ж плавати я тоді не вмів. «Караул! — волаю, —
допоможіть!» А Вітьок стоїть у човні й регоче замість того, щоб рятувати
мене. Сільським хлопчакам важко собі уявити, що можна не вміти
плавати.
Оскільки я зараз пишу цей твір, то,
зрозуміло, що я тоді не втопився. Якось само собою вийшло, що я підплив
до човна і якось у нього забрався. Риби, щоправда, ми так і не наловили.
Виявилось, що поплавець зачепився за корч. Зате я навчився плавати. І
зараз мені дуже подобається цим займатися. Влучно сказав один філософ:
нікому не подобається плавати, доки він не навчиться.