Наша батьківщина – це й люди, які нас оточують у
повсякденному житті. Люди, які народилися в одному краї, завжди якось
ближче друг до друга, завжди краще зможуть зрозуміти один одного, їм
легше знайти загальну мову й стать друзями. Тому, напевно, що в них є
одна загальне – та країна, у якій вони народилися, а це вже багато! Чи
не тому люди, оказавшиеся в іншій країні, бувають так щиро ради зустріти
земляка – будь-якого, нехай далі зовсім незнайомої людини з рідної
країни, рідного міста, рідних місць. Але в кожного з нас є свій рідний
куточок – своя маленька батьківщина. Це те місто, селище або село,
та вулиця й той будинок, де ми народилися, де зробили свої перші кроки,
сказали перше слово, довідалися перші радості й перші образи. Можливо,
ставши старше, ми зможемо більш глибоко оцінити, зрозуміти я полюбити
нашу більшу батьківщину, нашу країну. Хоча в глибині серця, звичайно ж,
кожний з нас уже випробовує щиру любов до своєї країни. Але мені
здається, що зараз нам набагато ближче, дорожче й зрозуміліше саме наша
маленька батьківщина – будинок наших батьків, бабусь, дідусів. Думаючи
про цю батьківщину, ми думаємо про саме раннє дитинство. І в ці хвилини я
згадую мамині руки, які допомагали мені міцніше стояти на ногах;
знайомий і неповторний захід бабусиних пиріжків, тільки що вийнятих із
грубки; колискові пісні й загадкові й цікаві дитячі казки.
Я згадую маленьке грайливе кошеня в нашому дворі, з яким я радісно
грала. Ніжні, теплі почуття прокидаються в моєму серці, коли я дивлюся
на дерева, які в дитинстві ми з родителями висаджували біля будинку