Хай метушиться дріб'язок строкатий,
Міняє шерсть залежно від погоди.
Поете, вмій чекати і шукати,
Найкращий вірш ще ходить на свободі.
Л. Костенко
Україно моя! Багата ти на ліси, землі твої родючі, але найбільша твоя гордість — люди. Повернені імена... Вони — наш гнів і біль, обурення, сором. Сором за те, що ми впродовж багатьох років були полохливими, усього боялися. Але прийшов час — і прозріла Україна, розкрила своє серце, донісши до нас згадку про в трачених синів і дочок. Зболена душа нашого народу повертається до кращих своїх нащадків. І я вірю, що глибоко в душу западе розповідь про червону калину на колимськім морозі, про кришталеві зірки Ліни Костенко. Мудрими людьми сказано, що нація не може жити без своїх пасіонаріїв.