Андрій
Малишко
В завійну ніч з незвіданих доріг,
Від злих заграв і переправ
жорстоких,
Мене тривожать дальні голоси
Живих і мертвих, знаних і
забутих;
З обличчями, притертими, як пил,
З корінням рук, з півкулями
зіниць,
В пороховім завзятті, як в надії,
Ті голоси вплітаються вночі
У дерево, в невкриту сизу воду,
І спопеляють камінь жаром слів,
І спопеляють серце.
— Не забув?
Не кинув нас на муку і розпуку?
Вставай, іди! — І я встаю, мов клен,
Пронизаний очима й голосами...