Там, де мало бути лице Перебенді, сіріло обрамлене густим, хоч і припорошеним сивизною волоссям, схоже на вимок у полі порожнє місце. Місцями оповідь у химерній повісті вивищується до рівня пристрасної патетики: «Присягаюся тобі, мій Пакулю, присягаюся тобі, мій Стрижню, мій Иреє, мій Дніпре, присягаюся тобі, моя рідна земле, тобі майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі», не покладатиму рук, працюватиму що є сили».