Субстантивація є одним з видів міжкатегоріальної транспозиції, коли слова однієї частини мови вживаються у ролі іншої, у цьому випадку прикметник перестає виражати ознаку і набуває предметного значення, тобто виконує функцію іменника, напр.: «Доки на передовій було спокійно, доти й Багіров поводився сумирно» (О. Гончар); «Співці, Не марте, вчені, не шукайте, Хто був той цар і як йому наймення» (Леся-Українка). Існує три ступені субстантивації прикметника: синтаксичний, морфологічний і семантичний. Умовою для синтаксичного переходу прикметника в іменник є наявність словосполучення, де залежним від опорного іменника компонентом виступає прикметник. Під впливом контексту у словосполученні відбувається опущення, тобто редукція, опорного іменника, внаслідок цього прикметник, потрапивши в позицію останнього, перебирає на себе його функції. Пристосування прикметника виконувати роль іменника — називати уже не ознаку предмета, а сам предмет — супроводжується одночасною трансформацією граматичних категорій роду, відмінка і числа. Із словозмінних і залежних категорії відмінка і числа перетворюються на словозмінні, але незалежні категорії. Подібно до іменника, трансформовані прикметники вступають у валентний зв'язок з дієсловами — присудками і чисельно характеризують предмети, категорія роду із словозмінної стає класифікуючою; прикметник «присвоює» собі граматичне значення роду опущеного іменника, втрачаючи здатність змінюватися за родом, при цьому субстантивовані лексеми зберігають морфологічну форму прикметника, напр.: «...Тарас Григорович стрів на набережній чималий гурт цікавих» (О. Ільченко); «Ось вона [Оксана] вийшла на обніжок, і приїжджі одразу ж обступили її» (А. Головко)