Після зимових канікул у школі розпочався другий семестр. Мені доручили написати замітку в шкільну газету, здавалося б, на зрозумілу тему: «Любіть Батьківщину». Але вдома, сівши за письмовий стіл, дивлячись на чистий аркуш паперу, я довго не могла придумати, з чого почати. У чому саме моя любов до Батьківщини? Мама, бачачи, що в мене нічого не виходить і аркуш залишається чистим, сказала: «Ти, Машо, згадай, як ти провела зимові канікули». «Гостювала у діда-лісника, – відповіла я. – Але до чого тут замітка у газету?» Мама продовжила: «Ти пам’ятаєш, чим був заповнений кожен день? Ось про це і напиши…» Нинішня зима видалася на диво морозною і сніжною. Лісовим мешканцям – птахам, кабанам, лосям, зайцям – важко було добувати корм. Тварини могли загинути. Щоб цього не трапилось, лісники підвозили до спеціально споруджених годівниць для тварин сіно та інші корми. В лісову їдальню доставляли сіль, без якої тварині, як і людині, не обійтися. Доставляти корм дорослим допомагала і я. Вранці лісники запрягали у сани коня Бурана, навантажували «гостинці» і вирушали у засніжений ліс. Правда, деякі односельці діда долали цей шлях на лижах. Вони теж узяли шефство над лісовими мешканцями і корм несли у рюкзаках.«Ось тепер ти розумієш, що означає любити Батьківщину? – запитала мати, коли я дала прочитати їй те, що написала. – У кожного є своя мала батьківщина. Це куточок лісу, де облаштована лісова їдальня для його мешканців. Це сад, де твоя родина з любов’ю доглядає кожне деревце. Це твоя школа, яка дає тобі знання; це шкільний двір, що навесні радує цвітінням .дерев і квітів, і де влітку ви з класом працюєте, щоб кожна стежинка була привабливою. Ось із таких чудових місць і складається наша спільна Батьківщина – Україна. Робити безкорисливо добрі вчинки – це і є прикладом любові до Батьківщини».