Шептало знає про свою неординарність, він
пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх
предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий
кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового
погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане
не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала
гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних
тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного
корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає
Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе
він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих
кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути
штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь
показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як
давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві,
купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і,
вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби
поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня:
забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі).
Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і
навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь
викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в
свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не
зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще
все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким
чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості),
який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але,
скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши
собі лише один день вільного життя.