Селянське
повстання 1768 року на Україні відоме
під назвою Коліївщина.
Термін “коліївщина” був вимудруваний
не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами, які перетворили польське слово
“жезь” (“різня”) на український еквівалент “коліївщина” (від “колоти” списом чи
ножем).
Напад
гайдамаків на Умань згадується в 1737 році. Тоді вони захопили і пограбували
місто. Наступні набіги гайдамаків на Умань
супроводжувалися жорстокою розправою над ними [1; 97,133,137,254].
Згодом
гайдамаками назвали також учасників повстання 1768 року, а саме це повстання –
“гайдамаччиною”, “різнею”, “уманською різнею”, “коліївщиною”.
Здобувши
Умань, повстанці готувалися до поширення повстання. Залізняк розсилав по Правобережжю універсали, в яких
закликав до продовження боротьби. Ось, наприклад, в одному з них говорилось
таке: “Кидайте хати, жінок, улюблених дітей, не тужіть за ними, бо скоро
побачитесь. Дасть Бог перемогу і будете вільними” [2; 374].
В таємницях
царської дипломатії вони не зналися і вважали, що російський уряд у 1768 році
був зацікавлений відібрати у Польщі українські землі. Тож необхідно було
допомогти братам по вірі визволити Україну і підняти український народ проти
шляхти. Коли загарбників проженуть, тоді борців за волю України прийме цариця.
Отже, огляд історіографічних джерел про
гайдамаччину дозволяє виокремити три точки зору її трактування: польську,
російську та українську. Українська історіографія (М.Максимович, В.Антонович,
М.Костомаров, М.Грушевський та інші) висловлювала народну точку зору на рух,
тому й заганялася польською та російською владою в глухий кут заборон і забуття.
Висвітлення гайдамаччини в польській та
російській історіографії мало тенденційний характер, оскільки виправдовувало
політику загарбників.