Читаємо рядки роману П. Загребельного "Диво": "Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність". Йдеш вулицями столиці і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і нараз зачаровує білокам'яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець? Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника. "Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу..." А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!" — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної. Ідею невмирущості творчого початку в людині - ось , що утверджує роман П. Загребельного "диво".