Василь Дмитрович Герасим’юк народився 1956 року в
місті Караганда (Казахстан) у родині репресованих, яка того ж року
повернулася у рідні Карпати. Закінчивши філологічний факультет
Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працює на видавничій
роботі. 1972 року у журналах «Дніпро» і «Ранок» з’явилися перші поетичні
публікації Герасим’юка. Дебютна книжка поезій побачила світ десять
років по тому у видавництві «Молодь» («Смереки», 1982). Наступні збірки:
«Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991),
«Осінні пси Карпат» (1998), «Серпень за старим стилем» (2000). Василь
Герасим’юк — досить оригінальний поет, представник постмодернізму. Його
художній палітрі притаманні умовно-асоціативні форми, використання
міфологічної поетики, постійний інтерес до складних порухів духовного
життя людини. Загальнолюдське і національне органічно поєднується у
поезії митця.
«Я виріс під розпач трембіт», — пише Герасим’юк, згадуючи нелегке життя свого народу.
Особливо відчутні національні мотиви у поезії «Жива ватра». Живий
вогонь, що не згасає в душі народу, честь якого топтали й розпинали,
намагалися викоренити повністю національну свідомість, все-таки вистояв.
І поет не втрачає віри у світле майбутнє.
Ми ледве не стали отароюна високім пасовиську.Але коли ми навіть як отара,пройдемо крізь неї,тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.
У поезії «Ми на камінь поклали мечі…» митець з розпачем розповідає,
як дорога його серцю земля — Україна — опинилася під владою чужоземців.
Ми на камінь поклали мечі і в ріці наших коней купали, а чужинці прийшли
уночі і на березі табором стали. Та народні герої ладні померти, але не
здатися ворогові. Забита, поневолене рідна країна, та поет визнає:
треба боротися — і буде перемога, настане воля.
Хай програно бій, наступив супостатна груди ногою,а пам’ять стоїть, як останній солдатне кидає зброю.
І настане ясний, сонячний ранок після жахливої, темної ночі минулого, тільки треба боротися й вірити у перемогу.
Щоб ти не хитнувся у вірі своїй,останній вояче, ми рід свій побудимо — приймемо бій,і ворон докряче.
Своїм прагненням осмислити таємниці світобудови, розгадати мову
природи, зрозуміти значення людини у світі природи позначений вірш
Герасим’юка «Перший сніг». Поет намагається зрозуміти все таємниче,
загадкове, поєднуючи у творі виразність живопису, музичне звучання,
асоціативні можливості слова.
Притишив крок. Притишив крок.І вищі стали гори.Йде перший сніг,немов пророк, в якого серце хворе.
І з-під пера поета виходить яскрава, вражаюча лірична мініатюра.
Йде сніг — немов під гору йделедь дише, хоч безплотний,і палець на уста кладе,як знак мерця холодний.
Душа людини — вмістище двох світів — світу денного і хаосу нічного. У
нічні години людина особливо відчуває свою причетність до космосу. Вона
будить заснулу совість, нагадує про неминучий хід часу, змушує
подивитись на життя збоку. Ці мотиви відчутні у поезії Герасим’юка
«Досвітні душі».
Ти вибрав із усіх мелодій мотив отав у Космачі.Косити ходиш, ніби злодій, — нечутно, крадьки і вночіОстанні виють пси пастуші, останні моляться уста, цілуючи досвітні душі…Вони приходять неспроста! Одна при одній! Ніде стати…За крок від правди і біди вже й ворогу шепочеш: брате, прикошуй прадідів сліди…
У вірші органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із
відчуттям ,часної присутності в ньому. Філософічні роздуми поет передає
крізь призму художньої деталі: життя людини має бути повноцінним,
духовно наповненим.
Невже ти косиш на чужому, спиною вчувши вила з тьми?Якщо й вертатимеш додому, невже співатимеш псалми?У творчості Василя Герасим’юка чимало свіжих поетичних знахідок. Його
вірші — це спроба новими засобами, новими барвами, в новому ритмічному
ключі ввійти у світ поезії, розкрити душу людини, найтонші її порухи. І,
на мій погляд, він це зробив якнайкраще.