Своєрідність структури односкладних речень, більша чи менша пов'язаність їх з тією або іншою сферою мовлення забезпечують їм важливе місце в системі стилістичних засобів синтаксису. Для означено-особових речень характерне перенесення акценту з виконавця дії на дію. Вони вживаються в розмовному мовленні, у художніх текстах, часом і публіцистиці. Відомі такі речення й науковому стилеві, зокрема навчальному та популярному різновидам. Наприклад: Побудувавши зображення кожної точки фігури, дістанемо зображення самої фігури. Наведемо деякі властивості зображення фігури на площині, які випливають з описаної її побудови. Неозначено-особові речення характерні тим, що виконавець дії не називається з якихось причин, невідомий або не становить інтересу. Поширені такі конструкції в розмовному мовленні та в художньому стилі, рідше в публіцистиці (особливо в заголовках) та в наукових текстах. Узагальнено-особові речення містять узагальнені судження, уживаються переважно в розмовному мовленні, у народній творчості (здебільшого в прислів'ях та приказках). Узагальнений характер цих речень дає підстави застосовувати їх паралельно з інфінітивними конструкціями у висловах на позначення неможливості заради чогось. Наприклад: Нічого тут уже не вдієш. — То що вдіяти за таких обставин ? Синтаксична структура безособових речень зумовлює широке поле застосування їх, а пов'язаність із певними стилями та ступінь емоційної забарвленості залежать від лексичного наповнення. Спільним у всіх сферах мовлення є те, що в безособових реченнях наголошується на результаті дії, на незалежності певного стану, у якому перебуває людина, від її волі, на об'єктивності природних процесів. Офіційно-діловий та науковий стилі використовують речення з дієсловами в безособовій формі та з конструкціями на -но, -то. У таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення. Широко вживані безособові конструкції і у фольклорі: Наорано, насіяно, та нікому жати. Вельми доречні безособові конструкції в описах природи та переживань людини, коли вона залишається віч-на-віч із природою. За допомогою таких речень відтворюється напружений душевний стан персонажа чи автора (За О. Пономаревим).