Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить віп у клуні. Між своїми снопами,
між своїм знаряддям. Запах зерна вільно вливається в його широкі стомлені
груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить
ангела-хоронителя зайняти коло нього иісце і бути йому охороною в часі ночі.
Душа його спокійна.
Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяжкими батьківськими
граблями. Ані його руки, ані його плечі не набрали ще необхідної сили та
пружності, але він не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно й рівно, помах
за помахом, згортає він великі стбла вівса. Довгий, рівний покіс лишається за
ним рівнобужно до двох довгих слідів, витоптаних його ногами. Батько спереду,
син за ним.
Від покосів пружно відбризкуться коники-стрибунці. Зграя куріпок довго
чаїлася, щоби пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно й неухильно
наближається небезпека. Фр-р-р-р! Усі як одна зриваються і летять туди десь у
Мозокоси. Ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої покоси від межі до
межі.
(160 слів)