Був у ґазди пес. Він став старий і не годен гавкати. Чоловік розсердився і відігнав його від хати.
Біда песикові, бо не має ніякого товариша. Всі звірі відганяють його або утікають. Змилосердився горобчик і каже: «Я буду тобі товаришем». Оба потоваришували. Каже горобчик: «Добре нам буде, лише аби ти ніколи мене в біді не лишив; а я тебе не лишу. Ти, песику, голодний?» — «Голодний». — «Підемо до твого ґазди їсти».
Пішли до ґазди. А там жінка напекла пиріжків. Двері відкриті. Горобець залетів до хати, по хаті чиркає. Діти і жінка за горобцем, а песик тим часом наївся пиріжків.
Тут їде ґазда. Побачив песика, вхопив довбеньку і вбив надворі.
Заплакав горобчик і почав мстити. Сів коневі на голову і довбає. А ґазда взяв довбеньку і коня по голові — вбив коня.
Ввійшов ґазда до хати і сидить сумний. Залітає горобчик, сів на дитину і довбає дитину. Жінка вхопила макогін — хотіла вбити горобчика, а вбила дитину.
Горобчик тоді каже: «Це вам за песика!» І полетів.
Чоловік з жінкою почали тяжко плакати.
Відтоді старих псів ніхто не вбиває, бо вони молодими дім стерегли, а на старість мають помирати коло господарів.