Ще вчора сонечко гріло по-літньому. А сьогоднівночі до мого міста непомітно вступила чарівниця-осінь.
Виглянула я у вікно — і не впізнала трьох братівосокорів, що ростуть у дворі. У їхні буйні зелені крони осінь вже де-не-де вплела пасма жовтого листя.Молода берізка опустила додолу довгі коси-віти. Авітер чеше, чеше їх, заспокоюючи красуню. Не сумуй,що незабаром опаде твоє листя.
Прийде весна — і на місці опалого листочка виростуть нові, молоді пагінці.
Ще пишніше розквітне твоя врода.
Кожний новий ранок зустрічає мене по-іншому:то загорне у густий туман, то сипне за комір кількахолодних краплинок осіннього дощу, то збадьоритьпрозорою прохолодою. А інколи розщедриться ранок і зустріне свіжовимитим сонечком, скісні промені якого заглядають під самі повіки, ніби просять пробачення за своїх сердитих побратимів…
Я люблю осінь за її тихий смуток, що щемом озивається в серці, за важкі кетяги горобини, за срібні нитки бабиного літа, що дарують нам окрайчик літньоготепла, за шерхіт опалого листя, який заспокоює отойщем у серці.
У садочках пахнуть достиглі яблука викохані щедрим літнім сонцем, вони вже не в змозі втриматисяна гілці, голосно гупають з віт, проливаючись липкимсоком у холодну траву.
— “Не сумуй, — каже мені жовта гілка за вікном. —Мине осінь, пройде зима. Пора згасання зміниться порою цвітіння”.
І я не сумую, бо про це мене просила сама Осінь сьогодні вночі. Осінь, що завітала до мого міста.