Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками вголосі:
— Це що?.. Що це таке?!
І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть «двійка» або навіть «трійка», схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його зі сторінки щоденника, і все допитується:
— Що це таке, я питаю?..
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі? Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:
— Розказуй, що ти там накоїв?
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого там зарізав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.
— Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися...
— На чому каталися?
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!