Кожен народ, нація, мають свої звичаї, що сягають у глибину віків. Звичаї відображають спосіб світосприйняття народу, те як народ бачить, мислить, відчуває навколишній світ. Звичаї стають основою, з якої виникає українська усна народна творчість. Вони мають для нас особливий чар старовини.
Дивовижною радістю сповнюється моє серце, коли я згадую той особливий урочистий настрій, що панує в нашій сім'ї у Святвечір. Його ми стараємося провести в селі, у бабусі і дідуся. Заздалегідь готуємося до свята: готуємо страви, прибираємо. На стіл під скатертину бабуся стелить духмяне сіно та кладе головку часнику - щоб усі були здорові. В кутку хати обов'язково стоїть дідух - невеличкий пшеничний снопик, прикрашений стрічкою, сухими квітами та пучечками калини. А як цікаво, коли на Різдво до хати завітає вертеп! Пам'ятаю, як моя молодша сестричка минулого року злякалася переодягненого чорта!
Здаєтья, що сміх, веселощі, жарти триватимуть увесь рік!
Ще я дуже люблю у Вербну неділю ставити гілочки верби. Коли всі люди піднімають догори прикрашені букети, то здається, що довкола тебе постає справжній вербовий гай!
Урочисто, піднесено і радісно буває біля церкви, коли ми усією родиною йдемо святити пасху напередодні Великодня. Люди в цей день якось особливо усміхнені і привітні. Пасху йдуть святити навіть маленькі діти, які теж несуть у руках свої кошички. Не забувають у цей день і про бідних та знедолених. Із кожного кошика віддають щось на сиротинець або будинок перестарілих. Це теж давній український звичай.
Ми не прикрашаємо нашу міську квартиру клечанням у свято Трійці, але обов'язково сталимо на підлогу аїр. Вранці прокидаєшся і одразу відчуваєш запах Зелених свят!
Чимало цікавих звичаїв є у моєї родини, і я завжди радо їх дотримуюся. Я переконана: шануючи звичаї, ми приєжнуємося до якогось невидимого космічного пульсу, шануємо одвічні закони природи, прямуємо до могутньої сили, ім'я якій родина, Україна, Бог.