Ім’я видатного українського Кобзаря
— Тараса Григоровича Шевченка — відоме далеко за межами України. Він.
як дійсний патріот своєї Вітчизни, був завжди разом з нею. навіть тоді,
коли був далеко від неї. Думки Кобзатзя летіли до рідної неньки,
намагаючись хоч чимось їй допомогти, їй, скривдженій та
знедоленій. Немає волі на Україні, забулася козацька слава — ось шо
бентежить Таоаса Шевченка. І шле він на рідну землю свої думи, свої
«квіти»: В України ідіть, діти. В нашу Україну, Попідтинню сиротами. А я
— тут загину.
(«Думи мої, думи…») Тужить Кобзар за
своєю ненькою, бо Батьківщина — єдина у світі, і її неможливо забути.
Але не все спокійно на Україні, «у тім раї»:
Латану свитину з каліки знімають,З шкурою знімають, бо нічим обутьКняжат недорослих: а он розпинаютьВдову за подушне, а сина кують…(«Сон» )Як тяжко і гірко пе бачити справжньому синовіУкраїни! Плаче він від того, шо забуває українськийнарод й історію свою, і культуру, і мову; замістьцього хоче стати подібним ло «московів»:Україно! Україно!Оце твої дітиМосковською блекотоюВ німецьких теплицяхЗаглушені!.. Плач, Україно!Бездітна вдовице!(«Сон»)Закликає Тарас Шевченко
стати вільними, незалежними, прислухатися до плачу рідної неньки.
Перебуваючи у казематі і далеко за межами своєї Батьківщини, завжди лине
він думкою до неї, тужить і плаче, розуміючи, як тяжко їй зараз
доводиться, позбавленій волі. Ми ніби чуємо і стогін України під ярмом —
панським та московським, — і стогін самого Кобзаря:
Подивіться на рай тихий,На свою Країну.Полюбіте щирим серцемВелику руїну.Розкуйтеся, братайтеся!(«І мертвим, і живим…» )
Адже Україна — єдина у світі, і не
знайдемо ми ніколи нічого кращого, ніж її зелені садочки, ніж її веселі
річки. Все це — вона, рідна мати, заради якої можна навіть віддати
життя. Кожна країна має свої здобутки, свої ідеали. Люди усіх країн
спілкуються між собою, беруть краще з культури, мистецтва, технологій,
але ж не потрібно сліпо поклонятися всьому, що мають інші країни, адже
Україна та українці — це самостійна нація, у якої є чудове мистецтво,
перш за все пісенне, є своя історія, хоч страшна, навіть трагічна. Тому й
радить Великий Кобзар:
Учітесь, читайте,І чужому научайтесь.Й свого не цурайтесь,Бо хто матір забуває…Того Бог карає.І немає зломуНа всій землі безконечнійВеселого дому.(«І мертвим, і живим…») За такою Україною,
вільною, незалежною, тужить Тарас Шевченко, де усі люди будуть братами,
де будуть розуміти один одного так, як було колись. І тоді прийде нове
життя, щасливе, радісне, «оживе добра слава», і буде «сім’я велика»; і в
цій «сім’ї вольній, новій» житиме вічно ім’я великого українського
Кобзаря. Тарас Григорович Шевченко вірить у те, що Україна порве
«кайдани» неволі, «окропить» волю «вражою злою кров’ю, стане рівною з
іншими країнами, і «забудеться срамотня давняя година», тому й кличе:
Обніміться ж, брати мої,Молю вас, благаю!(«І мертвим, і живим…» )