Він повертався із сінокосу... Замучений, але щасливий... Повертався втоптаною десятками, сотнями людських ніг стежиною. Дорога була далекою, але не задавалась важкою. Пройшовши половину шляху, він зупинився. Поклав косу на зелену запашну траву, взяв баклагу і попрямував да криниці.
Вона, та криниця, здавалося, стояла тут віками. Ніхто не знав звідки вона взялася і скільки їй літ. Вона стаяла отут, при дорозі, завжди, відколи він себе пом*ятає... Глибака, завалося, бездонна, ця старенька дерев*яна криниця завжди спасала подорожніх від лютої літньої спеки, напуваючи студеною, прозорою, наче скло, водою.
Він нахилився до води, і на нього війнуло прохолодою чистоїх гірської води. Напившись досхочу і наповнивши баклагу водою, він продовжив свю путь.