Ороний не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне перо, щоб закарбувати діяння давноминулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили, тих, що живуть, і тих, що житимуть. Красива історична легенда дійшла і до Миколи Вороного, який зміг їй подарувати інше життя, інше «обличчя». У своїй поемі автор звертається до синів українських, хоче, щоб вони не відверталися від своєї неньки України, якій дуже тяжко бути у неволі та ще й бачити таку неповагу до себе. Сюжет поеми побудований ніби за літописом, проте звернений не до половців, а до нас — українців. Князь Володимир Мономах «під час походу» взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького хана, оточив «його почотом і розкошами догідно — і жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно». Час робить свою справу, і через якийсь період юнак почав забувати те, що відбувалося на рідній землі, забувати рідних батьків, рідні звичаї — забувати Батьківщину. Дійшло до того, що «край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати» став хлопець. Переродилося його серце, зачерствіло, забув він і вільне життя, і мову свою, і свій народ. Виявилося, що жити для нього у неволі та в «почоті» краще, ніж відчувати кожного дня небезпеку у рідному краї.