Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що
переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч
Павлусю було лише п'ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім
вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під
силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого
героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі
молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього
перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу
симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри,
яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного
героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших
співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що
гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу
чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не
полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся,
його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх
монологах героя, а також перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та
ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і
вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до
двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб
здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі.
Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка,
поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам'ятається не тільки мені, а й моїм
одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов'ю до рідної землі та
її історії.