У давнину (40–30 тис. років тому) вже первісні люди змушені були пізнавати довкілля, щоб збирати плоди, ловити рибу, полювати на диких тварин, рятуватися від стихійних сил природи. Первісні збирачі й мисливці намагалися розширити обжиті місцини за рахунок більш віддалених земель. Так вони дедалі більше пізнавали простір.
Краєвиди тоді люди зображали у вигляді насічок на стінах печер, корі дерев, кістках тварин. Так передавалася наступним поколінням інформація про мисливські угіддя та пастки, про шлях до нових місць. Такі стародавні замальовки віднайдено в багатьох частинах світу – Європі, Азії, Африці. Прадавні українці теж залишили по собі географічні відомості. Під час археологічних розкопів в Черкаській області знайдено бивень мамонта із записами, зробленими нашими пращурами ще 13 тис. років тому. Якщо уважно придивитися, то на ньому можна помітити пагорби, ліс, річку.
Висікаючи символічні прикмети довкілля на підручному матеріалі, людина створювала схематичні креслення місцевості. Їх вважають прадавніми географічними картами, правда, дуже примітивними. Виникли вони ще задовго до з’яви писемності. Щоб відрізняти нові річки, озера, гори, ліси від уже відомих, люди нарікали їх назвами. Назви передавалися усно з покоління в покоління. Так у людей вироблявся географічний досвід.