У оповіданні "Климко" Григора Тютюнника відтворена гра долі хлопчака.
Доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт,
страшний і неочікуваний, під назвою війна. Маленька людина потрапляє у
вир подій - смерті та мук. Він захоплює її, захлестує невеликий, але
затишний човен існування. Ще раніше Климко втратив батьків, але не був
самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди - усі опікувались ним. І він
допомагав дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив,
але до нього тягнулись інші діти. Мріяв носити такого ж картуза з
молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. Нетерпляче чекав,
коли той повернеться увечері з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж
міцне щастя, - та сильна хвиля збила його, зім'яла, здавила жужмом.
Це не було стрімко. Здавалось, сам час зупинився і тиша дзвенить у вухах.
Климко, який завжди жив тільки на станції, спершу бачить зміни тільки у
тому, що оточує його. Дзвінка, незносима тиша, похмурі, стурбовані
обличчя. Вагони потягів навантажені важкою бойовою технікою. Незвично і
страшно. І ще настрій природи. Здається, він змінився. Матінка, вона
тихо плаче осінніми дощами, схлипує холодним пронизливим вітром.
Темні, сліпі події чергуються із спалахами випадків - аварій, боїв,
знищень. Як чорний кадр серед сіро-жовтої засвіченої фотоплівки - аварія
паровозу, на якому їхав дядько.
Смерть єдиної рідної людини,
знищення окупантами житла - одного цього вже вистачить для того, щоб
людина, позбавлена підтримки, любові, місця, зламалась. А дитина? Чи
може вона витримати всі ці випробування?
Але Климко виявляється
сильнішим за війну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже ні від
чого не залежить, виявляє самостійність, винахідливість і - що
найголовніше - наполегливість. Він вперто намагається вижити, вперто
крокує вперед по тернистих шляхах свого розірваного дитинства. Знаходить
своїх шкільних друзів та улюблену вчительку. Діти захищають її, нехай у
дитячий спосіб, від дорослих: війна, як кожна екстремальна ситуація,
зриває маски, - хтось втратив совість і намагається нажитися на чужому
нещасті. Інших спільне горе єднає, допомагає бути витривалішими. І
хлопцям майже вдається відновити затишок задля маленької дівчинки -
Оленьки, вони єдині у своєму бажанні добра і щастя.
Але війна
не зупиняється, нема чого їсти - і щоб хоч якось про-і жити, а краще
сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов'янську багато солі,
вирушає туди.
Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по
осінній дорозі, маючи з їжі лише червиві сухарі, - на дружину аптекаря
навіть горе війни не вплинуло, - майже втрачаючи свідомість від голоду,
Климко вирушає назустріч війні і далекому місту. Його долоні відкриті,
він показує їх зустрічному солдатові: "Не потрібно мене боятись, я не
маю зброї". Так, він відмовився від пропозиції Зульфата взяти кинджал,
адже йому потрібна була лише сіль, щоб вижити.
Климко досягає
мети. Селища, які проходить хлопчик, окуповані, в них панує інша,
встановлена загарбниками, влада. Співвітчизники j стали поліцаями і
чинять свавілля. Хлопець не може залишатись стороннім спостерігачем,
тому намагається хоч якось, за своїми силами, І допомагати. Віддає гроші
нужденній жінці. І світ стає привітним: він j знайомиться з земляком,
чобітником-інвалідом, який втратив ноги, ] працюючи у шахті, з дівчиною,
яка прямує до матері - і рятує її від окупантів. Доля не могла
залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тітка Марина бере
хлопця з собою, щоб дати солі.
Ще одне випробування, ще одна
перешкода на шляху людей - хвороби. Климко опиняється між життям та
смертю. Селянка приносить молоко, пропонує залишитись за сина. Климко
вдячний - через силу - допомагає, він міг залишитись і отримати сім'ю,
але відчуває відповідальність: думає про інших, відчуваючи серцем, що
його друзі дуже непокояться.
Хтозна, чи вистачило б сили
повернутися пішки, та на ногах було взуття, подароване земляком, в
дорогу - молоко, таке потрібне дитині, і найголовніше - сіль - та, що
коштовна, як золото. Ще й тітка Марина домовилась із залізничниками. Не
так, як з дядьком: у темному вагоні повертається додому герой. Та ще раз
пізнавши невиправдану жорстокість фашистів - бити беззахисних і
сміятися, змушений знову йти пішки...
...І ось вже рідна станція. Тиха сумна осінь навкруги. Остання спроба когось врятувати, комусь допомогти...
Вбитий війною, Климко вистояв і залишився людиною, встиг стати
справжнім дорослим чоловіком, що піклується про інших, відповідальним,
самостійним, витривалим, міцним, як скеля. Він багато встиг за своє
коротке життя, встиг зрозуміти і довести, що за будь-яких обставин потрібно залишатись людиною і цим переміг війну.