VII —IV ст. до н. е. — це історичний період, який характеризується неспокоєм, війнами, міжусобицями. Родові зв'язки розривалися, родючі землі захоплювала знать. Безземельні селяни готові були зі зброєю в руках добувати собі шматок поля. У цей неспокійний час героїчні ідеали минулого втрачають привабливість, відходять у небуття. У багатьох країнах владу захоплюють тирани. (До речі, словом «тиран» тоді називали людину, яка мала владу, але не мала на неї спадкових прав.)
Новим правителям-тиранам потрібно було встановлювати свій авторитет. Для надання блиску своїй владі тирани запрошували до себе художників, які прикрашали резиденції правителів, і поетів, які уславлювали їхні імена. Героїчний епос із його повільними розповідями про давноминулі події сприймався як голос учорашнього дня, що не дає відповіді на болючі питання нової епохи.
Отже, у VII —IV ст. до н. е. на зміну гомерівському епосу прийшла лірика, яка розкривала внутрішній світ людини, передавала її настрої і почуття. Елліни виконували ліричні твори під акомпанемент музичних інструментів, найчастіше дзвінкоголосої ліри — улюблениці Орфея.
Поети-лірики, які жили в післягомерівську епоху, учили людей стійко переносити лихо, протистояти ворогам, цінувати кохання.
Герої творів Архілоха — прості люди, які раділи життю, боялися втратити близьких і рідних, ненавиділи і кохали.
Людина — маленька краплинка в океані життя. Архілох закликає захитатися від лиха, боротися з ворогами, бути непохитним у горі і нещасті, але разом із тим поет навчає людей не хвалитися перемогою, уміти стримувати радість і плач, адже людське життя постійно змінюється, на зміну журбі обов'язково настане радість.
Архілох нагадує людям, що боги, які управляють життям, часто піднімають із землі вбитих горем, і навпаки — самовпевнені і горді можуть упасти так низько, що стануть жебраками і підуть світом із зігнутою спиною. «Без думок і без мети».
Архілох є, по суті, першим ліричним поетом, який яскраво, виразно і конкретно описує стан людини, її душевні пориви і переживання. Він звертається до багатьох жанрів, його твори вирізняються чіткістю форм і виразністю. На батьківщині Архілоха на його честь було споруджено святилище, в якому зберігалися свідчення про його життя і твори.
Існує легенда про те, що морські хвилі прибили до берега острова Лесбос ліру загиблого Орфея. Саме на цьому острові народилася геніальна поетеса Сапфо. Вона належала до знатного роду, жила у вигнанні. Однак політичні теми її зовсім не цікавили і ніяк не відбилися на її творчості. Про своє особисте життя поетеса говорить у декількох рядочках, де згадує про кохану дочку Клеїду та про свого безпутного молодшого брата Харакса. Поетеса оспівувала кохання. Вона мала палке серце, уміла цінувати «Ласку весни, // Розкіш, красу, // Сонця ясне проміння». Її твори легкі й радісні. Закоханому серцю ліричної героїні Сапфо здається, що той, хто щасливий сидить біля неї і слухає, і ловить голосу її ніжного бриніння, подібний до богів. Любов змушує серце зупинятися в грудях, язик німіти; у вухах чути шум, а очі в цю мить наче нічого не бачать. Закоханий блідне і тремтить, безсило никне, мов трава пожовкла, коли поряд кохана.
До тематики любовної лірики Сапфо наближаються епіталамії — її весільні пісні, що виконувалися під час обряду і мали фольклорні мотиви.
Про Сапфо складено безліч легенд. В одній із них розповідається, що поетеса через нещасливе кохання заподіяла собі смерть: кинулася в море зі скелі. Та достеменно нічого не відомо.
До Сапфо поетами були лише чоловіки. Ця тендітна жінка довела античному світові, що жіноча лірика тонше передає найінтимніші людські почуття. І світ оцінив талант Сапфо: її профіль чеканили на монетах, чоловіки мріяли про неї, а Платон назвав її «десятою музою».
Давньогрецькі міфи і твори писемної літератури, що збереглися до наших часів, саме і є тим джерелом, з якого ми можемо дізнатися про побут, звичаї, культуру давніх греків.