Ми з Максимом навчаємось в одному класі і дружимо вже два роки. Я впевнений, що мій друг завжди допоможе мені і будь-кому, бо він добрий, сміливий і чесний.
Ще два роки тому якось ми повертались зі школи додому. Ішов невеличкий дощик, було холодно, і вода на землі швидко перетворювалась на тоненьку льодову кірку. Було дуже слизько.
Коли ми були вже досить далеко від школи, почули голосний регіт. Подивились — стоять троє з сьомого класу і сміються. Ми вже хотіли далі йти, а тут чуємо: "Віддай, віддай!" Ми спочатку і не помітили, що за цими трьома великими хлопцями стояв маленький другокласник. Ми навіть імені його не знали, тільки обличчя — бачили в школі. Семикласники сміються, а він майже плаче і кричить "віддай".
— Пішли подивимось, — сказав Максим.
— Куди? Туди? — здивувався я. — Що ми зробимо?
— Не знаю, але щось треба робити, — Максим рішуче повернув до галасливої компанії, я за ним.
Максим ішов швидко, майже біг, навіть впав, бо було дуже слизько. Тут вони нас помітили і знов засміялися, вже з Максима. Він спокійно підійшов до них і спитав у малюка: "Що вони в тебе взяли?"
— Мої малюнки, я на конкурсі перше місце посів, додому біг...
— Хлопці, поверніть йому малюнки, то ж його гордість, його досягнення, — сказав Максим.
— А якщо не повернемо? — глузливо спитав найвищий хлопець в синій куртці з капюшоном. Максим невесело посміхнувся:
— Якщо не віддасте, важко буде ... мені. Бо я збираюсь йому допомогти.
— І не боїшся? — зацікавлено спитав другий семикласник.
— Може, і боюся, але кривдити маленьких не можна.
Семикласники подивились одне на одного, знизали плечима і віддали малюнки хлопчику. Він їх схопив, щасливими очима подивився на Максима і кинувся бігти.
Через кілька кроків він впав, але не заплакав, підвівся і побіг далі. Семикласники хотіли засміятись, коли хлопчисько впав, але подивились на Максима, повернулись і мовчки пішли.
Ось такий у мене друг. У мене є з кого брати приклад.