ь, немає письменників, які б не писали про
кохання. Пояснити це дуже просто — багато
важить кохання в житті людини. Дійсно, це
почуття, як жодне інше, прагне висловлення і тому
найчастіше спонукає до самовираження, надихає на
творчість.
Як на мене, то здебільшого у творах української
літератури про кохання розповідається дуже
правдиво. Можливо, тому, що основу сюжету цих
творів становить саме життя.
Пригадую уроки української літератури, прочитані
в школі класичні твори, і перед очима постають
персонажі улюблених книг, автори поетичних і
прозових творів, які не оминали теми кохання. Бо
його, мабуть, оминути неможливо.
Згадую безсмертного Тараса Шевченка, його
романтичні балади «Тополя», «Катерина»... Згадую і
такі пісенні, такі прекрасні, хоч і трагічні, почуття
Івана й Марічки, Соломії та Остапа з творів
Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»,
«Дорогою ціною»), і велику любов Марусі Чурай, що
«чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся
Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся
Українка, «Лісова пісня»)... І багато-багато інших.
Ось книжки геніального Івана Франка. Серед його
творів любовна лірика посідає далеко не останнє
місце. Та й у прозі Франка тема кохання є
важливою. Прозові твори, наприклад, повість
«Захар Беркут», які читаються на одному подиху,
потім хочеться перечитувати ще не один раз. У
цьому історичному творі є все — любов і
ненависть, героїзм і зрада, мудрість і недолугість.
Усе, як у житті. Ось такі, далеко неповні, мої міркування щодо
правдивості опису почуття кохання у творах
української літератури... Книги на моїй полиці ніби
оживають, просяться до рук, промовляють: «Власне
вся українська література — це цілковите
свідчення того, яке важливе місце посідає Кохання
в житті людей».