Україна... Край краси й тяжкої недолі, неповторної пісні й волелюбного
лицарства, край із багатою і на радість, і на криваві сторінки історією.
Але найбільше багатство кожної землі — її вірні дочки й сини. У поезії
«Ми йдемо» автор показав нас, українців, які гордо йдуть своєю
віковічною землею:
Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів — звідусіль
виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.
Нелегка доля судилася нашій Україні. Проте не здавалися українці
та йшли у бій, бо не можна знищити той народ, у серці якого живе
передане предками невгасиме полум'я любові до рідної землі, який
віддасть усе, навіть своє життя, заради щастя й волі Батьківщини!
Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою віковічною землею.
У цьому поході ми маємо вистояти, перебороти всі труднощі. Бо
мріємо про те, щоб на нашій землі панували доброта, порядність,
чесність, народ був радісним, діти — щасливими. Ми горді, що Україна
починає впевнено утверджувати себе на карті світу. Віримо, що рідна мова
досягне вершин великої пошани в кожній сім'ї, у селі і в місті.
Подивіться на карту! Там ви знайдете нашу українську землю, де
здавна жив, живе й буде надалі жити наш український народ. Я мрію і
вірю, що через декілька років, коли наше покоління буде міцно стояти на
ногах, Україна стане наймогутнішою, бо саме нам будувати нову Україну.
Наш святий обов'язок — відродити Батьківщину для щастя й злагоди. Тож
зробімо все можливе для майбутнього нашої держави! Знову і знову бринять
у моїй душі прості, але такі зворушливі рядки:
Ми йдемо по Україні,
пов'язані вишиваними дівочими руками рушниками,
і радість сяє в наших очах.