Центральні образи повісті – Соломія та Остап. Закохані, але змушені розлучитися через примху пана, молоді люди не стали коритися долі, вирішуючи втекти в Бессарабію у пошуках кращого життя. Однак, їхній шлях був нелегким й трагічним. Автор розкриває образи саме в боротьбі з лихою долею, підкреслюючи гідність та глибокий психологізм головних персонажів. З першого погляду Соломія та Остап є типовими представниками селянства того часу, однак при глибшому розумінні твору, при подальшому аналізі поведінки головних героїв стає зрозумілим той факт, що перед нами непересічні залякані селяни-кріпаки, а люди, сповнені почуття гідності, прагненням до волі, здатними нести відповідальність за прийняті рішення й за своє життя. Треба зазначити, що жага волі присутня не тільки в зовнішня - скинути с себе кріпацьке ярмо, жити як людина -, а й внутрішня - мати змогу самому приймати рішення, бути вірним своїм принципам.Остап, вихований на розповідях діда про славне козацьке минуле, увібрав у себе всі найкращі риси: честь, мужність, відвагу: «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких Остап слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». Він не раз закликав до боротьби с панами інших селян, нагадуючи, що не так давно минули ті часи, коли українці боролися за свої права: «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що…» Однак його ідеї не знайшли відгуку, але ворога в обличчі пана він таки знайшов. За таку свавільну вдачу, пан вирішив віддати Остапа у рекрути, розлучивши його таким чином з коханою Соломією, котру тим часом насильно видав заміж. Так кріпацьке життя суперечило життєвим принципам волелюбного Остапа, тому він вирішив втекти: «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном». Остап є уособленням справжнього чоловіка, здатного нести відповідальність за себе й кохану людину.Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. Не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, Соломія вирішує йти за Остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в Бессарабію: «Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». На цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». Вона готова тягнути Остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапу не мала меж: «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…»Цікавим є також персонаж Івана Котигорошка, з яким втікачі познайомились у табори біля переправи. Йому притаманні риси воїна: безстрашний, сміливий, той, ще не боїться смерті: «Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра.. Раз вмирати — не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш». Він не кинув Остапа напризволяще, коли його схопили козаки, що відловлювали селян-втікачів. Справжня мужність, схильність до взаємовиручки – ось ті благородні риси, якими наділено Івана і через яких його було позбавлено життя. Він загинув як справжній воїн – у бою.Трагічний фінал цієї повісті підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробувань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хвилин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.