Соломія — яскравий, багатогранний, глибокий образ української літератури.
2. Портрет і зовнішність героїні.
3. Риси характеру Соломії:
а) мужність і відвага;
б) вірність і самовідданість;
в) волелюбність і ненависть до гнобителів;
г) любов до життя;
д) здатність на самопожертву;
е) щирість і душевність;
є) оптимістичність та енергійність.
4. Трагічна доля героїні.
5. Значення образу української жінки.
2.2.2. Матеріал для характеристики образу героїні.
Соломія — вродлива і сильна жінка. Вона має високу і міцну, «як на
доброго мужика», постать, гарне, «свіже, повне обличчя, з карими очима,
що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся».
Тяжким і нерадісним було життя Соломії, яку пан силою віддав заміж за
нелюбого чоловіка. Щоб визволитись з цього подвійного рабства — від
поміщика і нелюба — Соломія разом з Остапом тікає за Дунай. Енергійна,
вольова, дужа, вірна подруга Остапа, вона терпляче переносить всі
злигодні мандрівного життя і не раз допомагає Остапові в дорозі, рятує
його з біди. Самовіддано бореться Соломія за життя Остапа: вона виводить
його з плавнів, невтомно працює, щоб заробити собі й йому на
проживання, продає свій одяг, щоб викупити Остапа в жовнірів.
Найяскравіше виявився героїчний характер Соломії і готовність її на
самопожертву, коли вона, рятуючи Остапа, гине у хвилях Дунаю. Як і
поранений Остап у плавнях з останніх сил боровся за життя, так тепер
Соломія, тонучи, напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так
гарно, там сяє сонце, там зелено, там небо синє, там радість, життя…
Душа рветься до сонця». Трагічна доля Остапа і Соломії, їх поневіряння в
Туреччині свідчить про те, що всюди, де володарюють пани, трудяща
людина не може знайти для себе щастя.
2.2.3. Цитатна характеристика.
- «Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік,
і панщина, й життя моє безщасне…Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Все ж за тобою хоч серцеві легше буде…»
- «Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли куля потрапила до неї».
- «Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш… — хотіла вона кинути в
лице злому морокові,— вік мій… він буде жити… його не дуже поранено…
адже він стільки пробіг…»»
- «Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не
хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась,
щоб хоч трохи зігрітись… Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому
загинути…»
- Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лиці і навіть
скалічів ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона
тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде
значити дорогу.
- «Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він
тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль
стало молодого змарнованого життя…»
- «Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна
буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю.
Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в
торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа».
- «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць
тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди
зламають усі перешкоди».
- «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь,
прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого
пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам
оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось
нате…».
- «Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість
брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали й досі, то
вже тепер не загинуть,— аби Остап швидше вигоївся».
- «Коли тільки річ у грошах,— вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона
від рота відриватиме кожен шматок, кожен день складатиме на викуп».
- «Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це
станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в
ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба».
- «Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до
берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не
до них. Вона мусить поспішати ся, поки не змерзло тіло… Дикі невгамовні
сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість…
Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось
берег видно… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє,
там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна
безодня. Вона сковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними
руками…Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у
воду…»