Я можу запропонувати один із своїх творів про Тараса Шевченка, у якому описується його село.
_______________________________________________
Рідна домівка - місце, де тебе завжди чекають, підтримають, допоможуть вийти із заплутанного лабіринту долі...
Кожен колись стане дорослим, самостійним. Багато хто поїде на чужину. Але ці люди ніколи не зможуть там повністю себе реліазувати, стати справді щасливими... У них в серці завжди буде невеличкий сірий комочок печалі. Саме він буде проситися у ті щасливі дні дитиства, смішні, радісні випадки з життя, за тим вогником, який палає в домівці, вогником родинного затишку, любові.. У цей вогник завжди підкладають, наші близькі, рідні люди, дрова, щоб світло, яке випронює він, допомогло вийти із темного коридору долі. Адже це так приємно відчувати, що на світі є людина, яка зможе завжди прйити тобі на допогу, ніколи не залишить в біді. Ці самі люди - батьки. Саме вони завжди хочуть дати нам все найкраще, можливо, не завжди так, як того хочеться, проте вони стараються. І потрібно пам'ятати, що у когось і цього всього немає.
На світі є багато сиріт. Хоча ці люди не мають батьків, вони не здаються, більшість із них.
Яскравим прикладом моїх слів є велетень української літератури, Кобзар Тарас Григорович Шевченко. Коли хпопчикові було 11 років, він залишився без батьків. Його важка доля - кріпацтво, всі випробування долі, не змогли встояти перед його рішучістю творити, дати людям надію на краще майбутнє. Ця людина - справжій патріот. Кожна його поезія пронизана болем про рідний край, Україну.
У його віршах відчувається біль за своєю домівкою, адже він розумів, що це - найрідніше його місце.
Під час читання його творів, я у фантазіях предсталяю картини, які зображує поет, заодно і його село - Моринці.
У моїй уяві постає зелене місце, яке ніби сама матінка-природа держить у руках. На вулиці сидить старенька бабуся, на старій дерев'яній лавичці. Перед нею, на зеленій траві, діти, які граючись з рижим котиком, слухають її фантастичні історії.
Будинки надзвичайно старі, вгрузлі в землю. Віконечка розміщені низько біля землі, ніби дивляться за маленькими лісовими мешканцями, робітниками - мурахами. Дах хатинки зроблений із сіна, яке омивається сонячними промінцями. Двері зроблені із старої деревини. Біля кожного дому росте смачний виноград. Мальоничі городи, неначе солдати стоять один за одним в ряд. На них ростуть багато різноманітних овочей: обрана в шубу капуста, стиглі огірочки, червоні помідори, картопля ... У цій місцевості добре розвинене скотарство, тому в кожній хаті було по свині, корові, декількох десятках куриць, гусей.
А які прекрасні тут поля!!! Неможливо надивитись. Багато квітів росте там: маки, чорнобривці, кульбаба, конвалія... Але найбільше виділяється височезний старий дуб, який манить своєю крастою. У спеку під ним можна добре відпочити, поспати, що неоднаразово робили діти. А коли заходить сонце все поле перетворюється на арену чародійства! Кожна рослинка і височезний дуб переливаються у різні кольорові гамми, неначе веселка у глибокому синьому небі.
Десь тут, ховається від сварки, побиття, Тарас. Сівши з пезликом, фарбами і бумагою в руках, творить він нову неперевершену картину. Це не просто витвір,-це шедевр. Його рука ходить легко і вільно по листку бумаги, малюючи. А картина витончена, "смачна".
Цей хлопчина, навіть, не запідозрює, яку велуку роль зіграє в українській літературі, який великий стрибок Тарас зробить у ній. Я, справді, дуже гордий, що пишу про таку велику людину.
А в Моринцях настала ніч. Навкруг повна тишина, тільки маленька зозуля розриває її на частинки. Село заграло новими барвами..ні, воно не здається похмурим. Все навколо загадкове, ніби чекаюче своєї відгадки. Це чарує всіх, хто побачить його.А дуб, у свою чергу, здається порталом в інший світ, такий же загадковий...
Кожне місце чарівне по своєму, красиве. Тільки людина, яка справді любить, шанує свій рідний край зможе відкрити це неперевершене творіння природи.