Був колись собі такий великий характерник Шевченко, та такий, гір з ним ніхто не міг зрівнятися, їздив він, кажуть, скрізь по світу та збирав від панів різні листи — бумаги. Кажуть, що як умер він, то його привезли в домовині звідкілясь здалека в Україну, бо як умирав, то сказав, щоб поховали в степу на могилі, нібито в ріднім краю. От його привезли до тієї розкопаної могили, де коло зорового шляху стали здіймати з воза домовину, та й не здіймуть — така важка. Що не робили, ніяк не здіймуть, та мусили прикликати з села двадцять чесних дівок, та аж ті зняли її.
Але ж як розкрили її, то вона була повна різних бумаг, а його самого не було: та так її з тими бумагами закопали. Кажуть, що після хтось-то хотів ту могилу розкопати та забрати списи, бо з ними можна було б одібрати назад у людей ту землю, що у панів забрали після панщини, та у того чоловіка відібрало руки і ноги, то він і покинув докопувати.
Та Шевченко цей дуже клопотався за людей, що робили у панів панщину, і дуже домагався за них у царя, щоб той дав їм волю. А цар все-таки волі не дав. От раз він приходить до царя, його впустили в палати. Ввійшовши в палати, він хап за шапку та об землю трах, та й каже тоді цареві:
— Оце тільки й твоєї землі, що під моєю шапкою, а над всією землею пани царюють! Весь світ я їздив, а ніде не бачив, щоб так було гірко та важко жити людям, як в твоїм царстві.