Кожен народ має свої звичаї і традиції. Вони виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Багата на них і українська земля. Особливо шанують традиції на
західноукраїнських землях. У мене там мешкає бабуся, до якої я люблю
їздити відпочивати на канікули, особливо на зимові. Чому? Бо саме на
цей час припадають різдвяні свята, які проходять там по-особливому.
Ще вдосвіта бабуся розпалює піч дванадцятьма полінами, бо в Ісуса
Христа було дванадцять учнів. А потім починає готувати дванадцять
святкових страв. Серед них узвар, варений горох, квасоля, смажена
капуста, риба, вареники, варена або смажена картопля, гриби, гречана
каша, заправлена молоком, голубці, коржі з маком та кутя з товченої
пшениці.
В той час, як бабуся порається біля печі, дідусь іде оглядати господарство. Уважно оглядає він кожен куточок, кожну тваринку.
Він вважає, що все мертве і живе має зустрічати Святий вечір на
своєму місці. У цей вечір, за старою народною традицією, ніщо не повинно
бути в чужих руках, позичене чи десь забуте.
Коли заходить сонце, вся родина починає готувати домашній вівтар.
Дідусь вносить «дідуха» — гарно сплетений сніп жита. Він є символом
урожаю. Потім вітається до бабусі, ніби вперше її сьогодні бачить.
Перш ніж сідати до столу, дідусь іде надвір із кутею і батогом у
руках. Там він закликає мороз до нас у гості, примовляючи: «Морозе,
морозе! Іди кутю їсти!»
Вважається, що тим самим він закликає врожай до себе у дім.
Ніхто не сідає до столу, поки не зійде на небі перша зірка. Це та
сама зірка, яка за біблійною історією сповістила про народження Ісуса
Христа. Побачивши її, бабуся бере з рук дідуся кутю, і починається свята
вечеря.