Кого можна назвати щасливим? На думку автора, не кожен ще й
уважатиме себе щасливим. Тож і надає різні варіанти щастя. Може, щасливими
бувають ті, «хто увесь свій вік нічого не дбають». Як, наприклад, герой
оповідання «Скарб» Павлусь. Він ніколи нічого не робив, навіть не вмів нічого,
а був щасливим. То його батьки балували, особливо мати, яка вгадувала будь-які
бажання свого любого синочка. А після смерті батьків про нього піклувалися
наймит із наймичкою. От і жилося йому добре, навіть не помітив, що батьків не
стало. А потім ще й дружина йому трапилася хороша, «невсипуща господиня»,
«послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як
він».
То невже перед нами абсолютно щаслива людина? Взірець, еталон для
щастя? Мені здається, що ні. Адже останні рядки оповідання на перший погляд
дивні: «Завидуєте щастю Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем». Чому?
Та тому, що щасливим є не той, «що сам натріскається і виспиться,
а той, хто другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна».
Ось, виявляється, у чому секрет. Не можна бути щасливим, коли твоя душа байдужа
до інших, коли думаєш лише про себе. Уміння розділити щастя і горе з іншим,
поділитися останнім — ось справжній високо моральний вчинок, який важить
набагато більше, ніж гроші, багатство. Саме цього і не було у Павлуся. Тому
його можна швидше пожаліти, ніж заздрити. Бо що він міг дати батькам, дружині,
дітям, якщо його душа і серце залишалися пустими? Такі люди, на мою думку,
просто страшні.