Це був чистий розбишака-халамидник.
Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька:
там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму "закадишному"
другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким
клопотом.
Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти,— граються, бавляться
тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь
перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся
на кожному місці.
Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько,
була незабрукована вулиця і там завжди грузли в піску коні. Після дощу
цей пісок ставав липким і вогким,— для будування хаток нема краще.
Поставиш ногу, обкладеш її піском і виймай потихеньку. От і хатка. Хто
хоче, може навіть димаря приробити. Коло хати можна тин виліпити, а за
тином натикати сінинок — і сад є.
А між хатками іде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.
Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться і візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться.
А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битись з ним і
не пробуй,— перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку,
зімне, насяде і пита:
— Ну? Наживсь на світі? Говори!
Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається — іще б'є.
Або пускають хлопці змія.
Плац великий,— ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий.
От заносять змія.
Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і
дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти.
Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда
Федько.
— Пускай! — кричить той, що держить.
Змій виривається, але зразу ж козиряє і б'ється об землю.
Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.
Хлопці догадуються і прив'язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й
легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки
розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв'язані були. Змій
кокетує і хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче на
вухо то з одного боку, то з другого. А як дерчітки ще начеплені, аж дух
радіє! Цілий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо
високе-високе, синє та холодне. А змій у ньому білий-білий, хилитається,
хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно і він ліниво обмахує
себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од його дирчання дирчаток. Не
тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за
нитку, балується там і дирчить униз.
Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо,
нитка не дасть дуги. Ну, та нічого —