Модернізм — це узагальнене найменування цілого ряду нереалістичних
конструктивних літературно-мистецьких стилів, що склалися на початку XX
сторіччя. Свою назву ця літературна течія дістала від французького слова
moderne, що в перекладі означає новітній, сучасний. Ця назва ніби
підкреслює розрив із мистецькими традиціями XIX сторіччя. Визначальна
його прикмета — орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну
категорію, основу мистецтва, зокрема, літератури, але цим особливості
модернізму не вичерпуються.
Бурхливий початок XX сторіччя супроводжувався і соціальними
зрушеннями, і розвитком наукової думки, старий світ змінювався на очах,
причому зміни часто випереджали можливість їх раціонального пояснення,
що призводило до розчарувань у раціоналізмі. Для їх усвідомлення
потрібні були нові прийоми та принципи узагальнення сприйняття
дійсності, нове розуміння місця людини у всесвіті (або «Космосі»). Не
випадково більшість представників модернізму шукала світоглядне
підґрунтя у популярних філософських і психологічних концепціях, які
приділяли увагу проблемам індивідуальності: у фрейдизмі та ніцшеанстві, в
екзистенціоналізмі й езотериці.
Різноманітність вихідних концепцій світосприйняття, до речі, багато в
чому зумовила й саму різноманітність зовні ніби взаємовиключних
напрямів і літературних маніфестів: від сюрреалізму до дадаїзму, від
символізму до футуризму тощо. Але й уславлення мистецтва як різновиду
таємного містичного знання, що протиставляється абсурдності світу, і
питання про місце особистості з її індивідуальною свідомістю у Космосі,
схильність до створення власних з нових міфів дозволяють розглядати
модернізм усе-таки як єдину літературну течію.
Улюблений персонаж модерністів-прозаїків — «маленька людина»,
найчастіше образ середнього службовця (типовими є маклер Блум в «Уліссі»
Джойса або ґрегор у «Перевтіленні» Кафки), бо це той, хто страждає,
незахищена особистість, іграшка вищих сил.
«Абсурд — це метафізичний стан людини у світі» — пише А. Камю у
«Міфі про Сізіфа». Інший його вислів (джерело те саме): «Жити у повному
усвідомленні безцільності життя — ось жахлива доля людини і водночас
підстава її величі». Ці слова могли б стати епіграфом майже до
будь-якого твору модерністів-прозаїків. їхні герої існують у світі, де
«нема вказівок ні на землі, ні на небі» (Сартр), там, де людина створює
особисті моральні норми, здійснюючи акт вільного вибору. Життєвий шлях
персонажів — ряд ситуацій, особиста поведінка — ряд актів згаданого вище
вибору, причому справжній вибір реалізовується у «прикордонних», часто
нереальних ситуаціях.
Герої модерністів живуть ніби поза реальним часом; суспільство,
влада чи держава для них — якісь ворожі феномени ірраціональної, якщо не
відверто містичної природи. Камю ставить знак рівності, наприклад, між
життям і чумою. Узагалі в зображенні модерністів-прозаїків, зло зазвичай
оточує героїв з усіх боків, воно завжди готове зустріти людину в
найнесподіванішу для неї мить.
Усе, що відбувається з героями творів модерністів, відбувається
завжди й ніколи, скрізь і ніде. Але попри зовнішню ірреальність сюжетів і
обставин, що зображуються, через достовірність подробиць створюється
відчуття дійсності чи навіть буденності цих міфічних ситуацій, схожих на
ту, у якій, «прокинувшись якось вранці після неспокійного сну, ґрегор
Замза побачив, що він у власному ліжку перетворився на жахливу і
потворну комаху».
Більшість модерністів проголошувало принциповий «антипсихологізм»,
бо, на їх думку, традиційні методи ніби роблять людину об'єктом
дослідження, але окремі моменти психології героїв у багатьох творах
розкриваються часом чи не глибше, ніж у письменників, що підходили до
вивчення таємниць людської душі з раціональних позицій. Мабуть, головною
причиною цього є співчуття до «людини без властивостей», автори часто
переживають самотність цих героїв перед ворожим світом, як свою власну.
Відмова від позиції «всезнання» дозволяє письменникам ніби наблизитись
впритул до зображуваних героїв, інколи — до ототожнювання себе з ними.
Окремої уваги заслуговує відкриття такого нового прийому подання
внутрішнього монологу як «потік свідомості», у якому змішані й відчуття
героя, і те, що він бачить, й думки з асоціаціями, викликаними
о,образами, що виникають, разом із самим процесом їх виникнення, ніби у
«невідредагованому» вигляді.
Це теж інший, новий засіб проникнення у внутрішній світ людини, так
само, як залучення метафоричного або фантастичного у зображення
буденності дозволяє зробити якісно інші узагальнення.Саме
якісно інші — не кращі й не гірші від тих, що використовують традиційні
літературні течії — прийоми та підходи й дозволяють бачити в модернізмі
окреме явище в мистецтві XX сторіччя, течію, що відкрила свій особливий
ракурс погляду на індивідуальність людини і в цілому на навколишній
світ.