Моя любов — гарячка;
день при дні
Вона лише наснажує хворобу,
Розпалює жадання маревні,
Бажаючи звести мене до гробу;
Лікує розум мій мою любов,
Та доктор той вже в мене не буває,
Бо тих його суворих настанов
Я не хотів триматись, я — в одчаї;
Бажання — смерть, але не збутись їй,
Бо ліки не дають мені сконати;
Шаленець, я зробився сам не свій
Од правди, що її не хочу знати;
Я вірив: ти і чиста і ясна,
Ти ж — наче пекло, наче ніч, страшна.
Сонет Шекспіра 147 аналіз
Сонет № 147 присвячений опису любовних страждань ліричного героя. За
допомогою яскравих метафор (любовь — недуг, разум — врач) автор передає
почуття героя, який відчуває любов як хворобу і не може вилікуватися
через те, що душа потребує знову і знову «того же яда…, который отравил
ее однажды». Лікує героя розум, але серце з ним у розладі, і «бедный
лекарь выбился из сил и нас покинул, потеряв терпенье».
Захоплений фатальною пристрастю, закоханий, якого полишив розум, ще
довго буде вважати «раем ад, а светом — тьму!» Останні слова натякають
на те, що кохана ліричного героя має недоліки не лише у зовнішності, але
й у своїй душі, що було нетрадиційним для любовного сонета.