У центрі п’єси — образ простої селянської дівчини — Наталки. В минулому батько Наталки був досить заможним. Незважаючи на це, дівчина покохала бідного парубка Петра, батькового наймита. Старий Терпило не погодився віддати Наталку за нерівню, і Петро пішов бурлакувати, аби заробити грошей. Чотири роки вірно чекає його кохана дівчина. З того часу багато чого змінилося. Старий Терпило помер, сім’ю обсіли злидні, і Наталці доводиться своєю працею утримувати себе і стару матір. До розумної, вродливої, працьовитої дівчини шлють сватів «весьма пристойні женихи»: тахтаулівський дяк, підканцелярист Скоробреха, возний Тетерваковський. Здавалося б, шлюб із заможною людиною врятує Наталку і матір від злиднів, але дівчина не мислить собі життя з нелюбом. Вона з почуттям власної гідності відкидає залицяння возного. Розуміючи, що у багатого жінка з «мужичок» «буде гірше наймички — буде кріпачкою», Наталка мудро відповідає возному: «Знайся кінь з конем, а віл з волом».
Наталка—любляча дочка. Вона щиро поважає свою матір, горе і сльози матері глибоко вражають її. Дівчина мусить скоритися материним умовлянням — вийти за першого ж жениха. Щоправда, дівчина сподівається, що скоро таких не буде. «Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться. Возному так відрізала, що мусить одчепитися, більш, здається, нема на приміті».