Ответ:
Объяснение:
Часто я повертаюся думками до комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», у якій автор піднімає дуже важливу проблему національної само ідентифікації особистості, що надзвичайно актуальна й до сьогодні, хоч на порозі двадцята річниця незалежності України. Паралелі-паралелі…Головний герой комедії – Мина Маркевич Мазайло – збирається змінити прізвище. Здавалося б, ця подія зовсім незначна і не варта уваги, особливо враховуючи, що в 20-ті роки таке явище було широко розповсюдженим. То чому ж автор присвячує цій події цілу п’єсу?Ще Шекспір зауважив у своїй п’єсі «Ромео і Джульєтта»: «Що важить ймення? Пахощі троянди не змінити, як її не називай…» Й справді, ім’я людини мало чого важить, головне – це її суть, і саме сутності своїх героїв Микола Куліш приділяє найбільшу увагу, саме в ній він безпомилково вбачає проблему, яка лише поглибилася через роки.То ж розглянемо деякі образи героїв п’єси, їх характери. Особливо легко можна побачити якими вони є, розглянувши їх ставлення до рідної мови та свого прізвища. Чи не нагадають вони нам кого з нинішнього істеблішменту чи, навіть, сусідів по сходовому майданчику?Для початку візьмемо, наприклад, сина Мини Мокія або, як його часто називають у творі – Моку.На перший погляд, цей хлопець патріот: він обожнює свою рідну мову, наполягає на тому, щоб його сім’я повернула їхньому прізвищу втрачену з поколіннями його частинку «Квач». Він навіть українізував подругу своєї сестри – Улю.Але, придивившись пильніше, ми можемо зрозуміти, що перше враження хибне. Самі аргументи Моки стосовно того, чому Уля має українізуватися, є доволі дивними.Пригадаймо, що для нього означає бути українцем: «Прізвище українське, індекси українські: очі, рот, стан – все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?».Отже, для Моки українець – це прізвище та параметри тіла.Так, звичайно, любов до мови це важливо, але нестримна лють, яка виникла у Мокія при вигляді шаровар, характеризує його не з найкращого боку. Адже використання мови й одночасне з тим нехтування історією та традиціями рідного народу навряд чи є чеснотою.Для Мотрони – сестри Мини – українська мова є чимось сороміцьким, меншовартісним і тому огидним. Прізвище брата їй здається ознакою мужицтва.Змінити прізвище для неї така ж звичайна справа, як, наприклад, надіти інший капелюшок. ЇЇ слова: «Треба буде і собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва – це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер. От, наприклад, Мєталова-Темброва – зовсім інша річ…»А що говорити про Мазайлиху та Рину – дочку Мини? Вони сприймають українську мову та своє українське прізвище, як і голова сім’ї. Для них їх прізвище – це поєднання букв в обридле їм слово, довга закарлючка, що заважає їм жити достойними членами суспільства.Уля. Для мене це збита з пантелику дитина, яких багато. Вона є чудовою моделлю не лише тогочасної молоді. Ні про яку мову, прізвище чи ще щось подібне вона ніколи не замислювалась. У цьому просто не було потреби. Але ось Мокій показав їй нову цікаву забаву – «українська мова», і вона радо прийняла її. Та й чого б їй не сподобалося те, що може стати спільним хобі для неї та хлопця-красеня?«Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете…Що там українкою. Ви станете…більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас…».Є в п’єсі ще пара другорядних, але від того не менш яскравих персонажів – комсомольці Тертика і Губа.Ці юнаки активно впроваджують наказ партії – українізують все і всіх.Це, звичайно, схвально. Але, як на мене, коли партія накаже душити голодом чи відстрілювати тих самих українців, саме такі як Тертика і Губа робитимуть це з не меншим завзяттям, адже «партія сказала, значить треба. Партія поганого не накаже».Ну й, нарешті, Мина. Мина Маркевич дрібний чиновник з управління «Донвугілля». Він вважає, що в подальшому просуванні кар’єрною драбиною йому заважає тільки його українське походження. Заради кар’єри він готовий на все, а йому не потрібно ні красти, ні підставляти ближнього, ні вбивати… Ні, потрібно лише зректися свого роду. І, Мина радо це робить, змінюючи своє прізвище.Нажаль, Мина Мазайло, а тепер вже Мина Мазєнін, виявився не тільки пристосуванцем, але й дурнем.Чоловік не врахував, що живе в роки українізації, і його дії суперечать новій політиці партії. Чи, може, й здоровому глузду?!Яка іронія: газетний допис про його звільнення з посади було розміщено під інформацією про зміну прізвища.«За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат «Донвугілля», звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М.М. Мазайла-Мазєніна». Вийшло, що без роботи залишився не тільки Мазайло, а й Мазєнін…Тож сутність усіх героїв п’єси це – пристосуванство й неповага до свого минулого (Уля виняток. Цю дівчину можна вважати графином, поки що порожнім, нічим не наповненим).То над чим же сміється Микола Куліш? Адже ситуація доволі сумна…Думаю, в нього просто істерика.А історія все повторюється… тільки зараз уже як фарс!