Про калину
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Дуже давно жила на світі дівчинка
Калинка. Не було у неї ні батька, ні матері. Пішла вона одного разу у
ліс, щоб сухого гілля наламати.
Прийшла, дивиться, аж стоїть кущик та такий сухий, жодного листочка
немає. Жаль стало кущика Калинці, викопала та й узяла з собою. Прийшла
до хати, вибрала гарне місце та й посадила деревце. Старанно поливала
його Калинка, доглядала, а навесні деревце зацвіло ніжним білим цвітом.
Як наречена стояв калиновий кущ. Хто не йшов — милувався кущем. Дівчата
вплітали в свої коси цвіт куща дівчинки Калинки.
Коли ж прийшла чарівна осінь, одягнувся і кущ Калинки в золоті шата, та ще й повісив на віти монисто — ягоди червоні, мов кров.
І старі, і малі дивувалися кущем Калинки.
Пройшла осінь. Завіяло, замело білою віхолою. Все побіліло,
замерзло, лише кущ Калинки горів червоним монистом. Прилетіли горобчики,
покуштували ягід, а вони ж бо солодкі, мов мед. Рознесли горобчики
славу про кущ Калинки, ще й по насінинці в дзьобику.
З тих пір вирощують українці Калинкові кущі, які звуть калиною.