...Якийсь час ніщо особливе не привертало його уваги. Але ось із будки
вийшов німецький солдат і зупинився на причалі, біля якого погойдувались
баркаси.
Андрійко прицілився і дав коротку чергу. Вартовий упав. Звідкись
з'явилися ще гітлерівці. Тепер вони були в Андрійка мов на долоні, і він
знову натиснув на гашетку. Він уже й не думав маскуватися. Навпаки,
йому хотілось, щоб його помітили й атакували. Тоді він коситиме їх, як
бур'ян.
Проте гітлерівці лише здійняли безладну стрілянину по схилу гори,
посилаючи кулі кудись значно вище того місця, де лежав хлопець. А тим
часом Андрійко вишукував нову й нову ціль. Він стріляв короткими
чергами, без промаху.
Нарешті фашисти виявили його схованку. Почався нерівний поєдинок. Вони
стріляли по ньому, він — по них. Але знову ж ворожі кулі лягали поряд, і
Андрійко лишався неушкоджений.
«Тільки не давайся в руки живий»,— згадав він татів наказ.
Ні, живий він не дасться. У нього ще є гранати. Одна з них — для себе...
Дмитро ТКАЧ, "ГЕНУЕЗЬКА ВЕЖА"