«Князь Ігор насамперед відзначений рисами хороброї й благородної людини. Для нього характерна сувора, спокійна відвага, рішучість. Затемнення сонця віщує недобре; похід ще не почався, його можна було б відкласти до часів сприятливіших, коли будуть кращі знамення. Але безстрашний Ігор нехтує смертю і небезпекою. Прагнення йти назустріч ворогові, войовниче бажання «напитися шоломом із Дону» бере гору. Честь і слава — головні рушії поведінки Ігоря; звертаючись до своєї дружини, він каже: «Краще ж би порубаним бути, ніж полоненим бути».Недаремно Святослав, князь київський, так характеризує Ігоря і Всеволода: «Ваші хоробрі серця з міцного булату викувані, а в одвазі загартовані». Автор наділяє Ігоря рисами князя, оборонця рідної землі, близького до дружини воїна, вірного й стійкого, хоч і самовпевненоі до нерозсудливості. Страшна небезпека не лякає його; б'ючись до останнього, він завертає полки, що починають відступати.Поразка Ігоря, ганебний стан його, коли він з золотого сідла пересів у сідло рабське (кощієве), не позбавляє його авторового співчуття, як і співчуття героїв «Слова...», насамперед князя Святослава. Ігор — втікач з полону — це той же енергійний, спритний і мужній, невтомний боєць, і картина повернення його на батьківщину овіяна радістю руських людей, готових простити невдалий похід нерозважливому, але безмежно хороброму й відданому батьківщині воїнові» (За О. Білецьким).«Головний персонаж твору — Ігор, про що говорить сама назва поеми. Це руський князь, який любить свою батьківщину і без вагань готовий віддати за неї життя. Ігор Святославович чесний і відкритий, гордий і відважний. Це лицар, що зневажає смерть, а полон для нього — найбільша ганьба. «Лучче ж бо потятим бути, — говорить він, — аніж полоненим...» Вислів цей став крилатим. Виняткову мужність та рішучість Ігоря засвідчує не лише його поведінка в бою, а й нехтування лиховісними віщуваннями природи. Хто інший у ті часи зважився б вирушити в похід після страшного знаку — затемнення сонця? А Ігор вирушає! Воєнну хоробрість Ігоря не раз відзначають також Всеволод і Святослав, називаючи його «сміливим соколом».Ігор — вольова натура: він один зумів повернути тисячі відступаючих воїнів назад, на допомогу Всеволодові, що знемагав, оточений половцями. Ігор не мислить себе окремо від дружини: «З вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!»Усі ці властивості викликають симпатію до князя. Разом із тим засуджуємо Ігоря за необачність. Він надміру запальний, тому неспроможний тверезо оцінити ситуацію. Його поспішність призвела до трагедії: дружина повністю розгромлена, тисячі жінок стали вдовами, тисячі дітей — сиротами, князі пересіли «із сідла злотого та в сідло невольниче», а головне — відкрилися навстіж ворота для нових спустошливих нападів ворогів. Тому все сумує: «Тоска розлилася по Руській землі, печаль буйна тече серед землі Руської», навіть «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилося». Заплакали жінки руські, промовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти».У неволі «Ігор не спить, Ігор думкою поле міряє од великого Дону до малого Дінця», докладно обмірковує план втечі, бо тільки наступними мудрими діями може він спокутувати свою вину перед рідним краєм. Цього хочуть усі, навіть природа: щоб завести погоню в оману, «ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали»; щоб допомогти князеві швидше повернутися до своїх, «дятли стукотом путьдо річки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають», а Донець «леліяв князя на хвилях, слав йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». (За Б. Степанишиним).«Поруч з Ігорем бачимо Всеволода. Літописне оповідання мимохідь згадує хоробрість цього князя, що «чимало мужності показав». від землі Половецької».Ми знаходимо у «Слові» згадки і про сучасних авторові князів, і про померлих. Високо ставлячи Володимира Мономаха, автор гірким словом згадує Олега Святославовича, діда Ігоря і Всеволода. Він називає його Гориславичем, бо при ньому сіялися й росли усобиці. З пошаною автор говорить про князів, що можуть, на його думку, підтримати «прадідову славу», тобто славу Володимира Мономаха